Зав'язь [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
Григір Тютюнник Зав'язь (Оповідання)
— Куди це ти, парубче, наджигурився? — питають з полу дід Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап'яв і кібчика на голові прислинив, — може, я на збори піду? У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключки повикидала, в землю проситься. Пора мені вирушати. Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись викрутив: сміються. В'їдливі — страх! І я знаю чого. Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під корів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: Звізда гряде чудно З восток на полудно, Над вертепом сіяє, Христа-царя являє… А тепер — минулося. Тепер я… самі ж, бач, кажуть: парубок… Іду до дверей, а вони: — Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться. — Діду, перестаньте, — прошу. —…бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять! — Просто в неї міцний характер, — кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому. — Еге ж, — бубонять, — і тюрма міцна, та чорт їй рад… Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг. Надворі пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнійком, торішніми бур'янами і мокрим попелом. Садок уже одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а там падають у річку. По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва: то присяде до самої землі — і тоді на кутку стає поночі й глухо, то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою — видно, трактористи стару солому палять. Іду садом на край кутка, до провалля, і вже здалеку бачу маленьку білу постать на обніжку. То — Соня. Жде… Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає… — Соню, — белькочу шепеляво й противно, — це ти? — Ні, це не я, — озивається вона і потихеньку сміється. — Це — мара… Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими пругкими грудьми. — Ходім, я тобі сніг покажу, — туркоче на вухо. — Там, у Проваллі. Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллі справді пахне талиною, як ото кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде і рипить. — Бач, крига, — каже Соня, закидаючи голову і лоско-чучи моє підборіддя гарячими губами. — А що, а ти не вірив… У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають як мотузяні. А голова хилиться, хилиться… «А що, — думаю, — як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують…» — і шия перестає гнутися, дубіє. А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що… Ні. Нехай краще другим разом. Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається: — Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш? — Ото, коли б ні! — вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидо до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук і ошпарює мене злим поглядом. — Пусти! Силач… — Підсковзнувся, — мимрю, — хіба ж я винен, що тут слизько? Соня норовисте одвертається і мовчить. А в мене перед очима з'являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці, оскиряються… Може, вони ото й правду казали, що — кислички… Згадка про діда робить і мене сміливішим. — Ну, — кажу, — раз так, то що ж… Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючясь ногами в кручу, деруся на гору. — Миколко, а я? — жалібно шепоче Соня. І від того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку. — Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький… — видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно. — Ходім уже, бо тут холодно. Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках, І сили в мене — як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Там біліє сніг. — От чудно, — каже Соня, зітхаючи, — кругом садки цвітуть, а там — сніг… — Туди сонце не достає, — пояснюю. — Та ще й землею був прикиданий. Тепер він розтане. Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча й дихає мені за комір. — Ти- 1
- 2
Последние комментарии
2 часов 54 минут назад
16 часов 48 минут назад
18 часов 21 минут назад
22 часов 15 минут назад
22 часов 19 минут назад
1 день 3 часов назад