Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини) [Михайло Петрович Старицький] (fb2) читать постранично

Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини)

Ой напилися i сестри i браття кривавого пива край лугу,

Та не дали нi себе, нi вiри святої ворогам на поругу!

(Iз народної думи)

I

Це було в самий розпал великої трагедiї, що уготувало польське панство у спiлцi з прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню українського духу, на його буття, — трагедiї, що охопила пожарищами всю Україну-Русь, пронизала серце в Польщi й пiд її руїнами закiнчилася. Це було тої доби, коли розпанахана Україна мусила у московського царя Олексiя Михайловича оборони шукати, коли вiн, уже по Переяславськiй радi, послав свої потуги в Литву. Це було тої доби, коли знеможена вiд ненатлого гнiву Польща, закупивши татарськi загони, кинулась разом з невiрою на омитi слов'янською кров'ю країни, аби сплюндрувати їх упень i повернути геть усе на руїну. Це було тої доби, коли два кревних народи, призначенi на дружнє та рiвне буття, вчинили мiж себе розраду й, пiднявши стяги на стягк, стали "у дiдiвську славу дзвонити"… Це було восени 1654 року.

На пiвдень вiд Могильова, за двоє гiн вiд Днiстра, на високiй скелi лiвого побережжя притулилось мiстечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькiм стрiмчаку, немов орлине гнiздо, повис отой замок i на синьому небовi далеко бiлiв своїми зубчатими мурами, своїми бiйницями-баштами. Край п'яти тiєї скелi розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькi селянськi й мiщанськi хатки, окутанi вiтами зелених садочкiв; мiж критими соломою стрiхами здiймались де-не-де й високi черепичнi дахи, що червонiли мiж яриною здалеку. Саме мiсто Буша, цебто торговий майдан, — з одного боку тулилось до стрiмчастої скелi, а зокола було обмежоване високим земляним валом i добрим дубовим гостроколом. За мiстом уже посувавсь пригород аж до узбiччя; з двох бокiв його огортало провалля, з третього — вали, а з четвертого — великий ставок, який набравсь з рiчки Бушки i тримавсь кам'яною загатою. Отой замок "Орлине гнiздо" з мiстечком Бушею, з цiлим ключем окружних сiл i маєткiв належав до роду Чарнецьких; вiдтiля вони налiтали на ратаїв українських, на сусiднiх панкiв i шарпали в своїх пазурах неслухняних схизматiв. Вiд самого початку пожежi, що на Запорожжi з залетiлої з Суботова iскри спалахнула i покотилася широкими вогняними хвилями аж до старої Польщi, Чарнецькi зняли крила i до Варшави полинули, а гнiздо своє лишили на безбаш; його незабаром, пiсля сiчi пiд Корсунем та Жовтими Водами, захопили л'евенцi, батави з Днiстровського полку, з сотником Завiстним на чолi, i озброїли добре як вартову надднiстрянську стражницю.

Посерединi замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями i окружним пiддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потiм знов козаками на благочесний храм пересвячена; його вiдсвятив на iм'я покрови пресвятої богородицi отець Василь, якого з мiстечка Бара вивiз сотник, пан Завiстний.

Стояв хмурий, глибокої осенi, вечiр. Дрiбен дощ, мов крiзь сито, мрячив i сизими хвилями славсь по долинi, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вiтер на мить розривав туманисту заслону, яскрiла з одного боку в глибокiй долинi Днiстрова стяга, а з другого, навпаки, по широких згорищах i площинах чорнiли якiсь плями непевнi.

Кругом церкви, на цвинтарi, стояли ватагами козаки. Голови їм усiм були непокритi, i буйний бавився вiльно чупринами. Широкi спини огрядного та дужого люду покритi були розмаїтою пiстрявою одiжжю: тут вбачалася i руда та порвана свитка, i бiлий, виложений шнуром кобеняк, i кармазиновий запорозький жупан, i короткий кожушок i замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, i саєтова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка.

В суворiм поглядi похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всi були скам'янiлi й похмурi, тiльки-но дiти з палкими, цiкавими оченятами не могли встояти на мiсцi, а нишпорили крадькома то мiж юрбою по цвинтарi, то по дзвiницi.

Iз широко розчинених церковних дверей тихий спiв лине:

"Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас!"

Церква свiтлом сяє. Перед намiсними образами у високих ставниках горять товстi зеленi свiчки, а кругом них i коло самих образiв миготять цiлi сотнi манесеньких свiчечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскрiють зiрками, скрашаючи сизi прозористi хмари червоними барвами, а вгорi отой дим пiд банею уже пбклубами чорнiє, оповитий у морок. Вузькi вiкна у церквi, розквiченi рiзноколiрними шибками, свiтяться тьмяно, спалахуючи часами де-не-де вiдблисками веселки.

Правий притвiр i середина церкви набитi козацтвом. Засмаженi, мужнi обличчя, оберненi до ликiв святих, визирають пiд променем ласкавого тремтячого свiтла вже менше суворо, а не знаючi страху очi вогкi їм вiд сердечного молитовного зрушення. Сивi оселедцi, пiдголенi чорнi чуприни i лисi геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами стоїть Михайло Завiстний, сотник, з золотою китицею на правому