Кленовий пагін [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

КЛЕНОВИЙ ПАГІН

Н о в е л а

Під хатою, на широкій старовинній призьбі, пообтиканій трухлими

кілочками, сидить дід Христоня. Звуть його Савка. Але то тільки старі

знають, що він Савка. А молоді —ні. Молоді кажуть: «Он сидить

Христоня».

62

Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, а

стримить із землі, бо він уже давно всох. І кора на стовбурі

облупилась. Тільки одинпагінець унизу остався живий, та й той листя

губить —осінь почув.

На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями

од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене

крізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови,

виходять назовні різьблені сволоки —«коні», теж трухлі, побиті

шашіллю, наче дробом; блищить павутина —стара, цупка, така, що

вже й вітер не порве, хіба, мо’, горобець крильцем зачепить. Тоді

павутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.

Христоня сивий як лунь. Лице, шия і навіть губи —білі, аж

світяться неміччю. Руки теж білі. Лежать на ціпку одна на одній, мов

дві пелюсточки. Тільки ніс у Савки не білий, а в чорному ряботинні,

наче в нього шевських гвіздочків понабивано —вугрики вийшли.

Христоня зовсім самотній. У нього ніколи не було дітей. Жінки були

—старі люди це точно пам’ ятають. Адітей — «непослав Бог». На зиму

дідові дають зколгоспу пшона, олії, борошна, а сільські баби по черзі

варять йому їсти, садять, полють, вибирають картоплю на грядках і

зсипають її на зиму в хаті, під полом.

Отак він і живе. Взимку вигріваються на печі, в тепло —біля хати.

Аякось одного рану, коли Христоня, як завжди, сидів, куняючи, на

призьбі, мимо нього йшло до школи хлоп’я. Йшло, йшло, порівнялося з

дідовою хатою і зупинилося. Човги-човги черевичком об пилюгу:

—Здрастуйте, діду...

В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а як

хлопчик обізвався —зашаруділо щось, наче вода.

—Що? —сказав він.

—Здрастуйте! —вже гукнуло хлоп’я.

—А...—Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами —так не

вийшло. Тільки поморщився.

—Чий ти є? —спитав.

А хлоп’я знову ботинком —човги-човги. Підшморгнуло носом. Очі

віями прикрило —під ноги собі дивиться.

—Нічий...

—Ха!

—Патронацький я...

—Оно! А батько ж де —на службі?

Хлоп’я посміхнулося.

—Патронацький, кажу!

—Байстрюк, значить?

Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіла

держати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчик

стоїть, як і раніше.

63

—Ану, йди сюди,—покликав і навіть пальцем поманив.

—Чого? —спитало хлоп’я.

—Іди, брат, поцілуй діда в ніс —дам копійку...

Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очі

напустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдруге

підвів голову, його вже не було.

— Хе, суч-чий син, барбос,—ніжно прошамкав старий і ще трохи

посидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потім

йому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав до

хати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а як

смеркло, поліз на піч і вже там сказав: «Байстрюк, значить. Бач як...»

Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як і

раніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і другеі третє... Ходили

мимо нього люди, бігали діти, але не зупинилися напроти і не човгали

черевичками —гралися собі осторонь, та її годі.

А котроїсь зими, на Різдво —старі люди точнознають, коли воно

буває —прийшло до Христоні якесь хлоп’я поколядувати. Ніколи ніхто

неходив, а то пришило. Може, люди направили, а мо’, з інтересу.

Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того

боку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: однете, що хата сіла,

а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп’ялося, постукало

пальчиком раз і вдруге:

— Чи колядувать? —загукало веселенько і вткнулося носом у

шибку.

Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицем

до віконця, і теж уткнувся носом у скло.

—А чий ти будеш? —спитав.

—Василів!

—А...—зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися на

влежане місце, однак через деякий час знову спитав:

—А той —де?

—Який, діду? —не зрозумів хлопчик.

—Патронацький... Ходив отут.

Колядник аж рота роззявив.

—Який це? Може, Ілько-патронацький?

Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти два

новеньких гривеники царської чеканки.

— Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам...—

показав у віконце гривеники.

Колядник засміявся.

— Ілька давно немає, діду! Він в армії служить...

Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні на

черінь і задзеленчали.

— Так як мені —колядувати чи не треба? —гукало знадвору.

64

— Нічого давать! —сердито одказав Савка і почав обертатися так,

щоб знову потрапити на влежану місцину.

Колядувати більше ніхто не приходив. Ні вту зиму, ні надалі...

...Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню —в жмурка

грають. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро ми

станемо ніччю.

От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялися

червоним. Вечір спускається —під стріху до сивої Христониної

голови. А він сидить.

З кленового пагоназірвавсяширокий жовтий лист. Покружляв,

покружляв кругом стовбура і поклався Христоні наплече. Алестарий

небачить його. Він уже майже нічого по бачить перед собою, крім

сонця...

В «конях», під стріхою, лущить шашіль, сієна холодну призьбу

пахучу дубову тирсу, посипаєдідові сивину.

Все забув Христоняі царів, і службу в уланському полку під

Краковом, і жінок своїх —старі люди кажуть, що в нього вони точно

були, — а хлопчика, Ілька-патропацького —ні. Не забув.

Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсім

холодна, а над головою, в павутині, щось посвистує, немов узимку, а

сонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, як

дві пелюсточки...