КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 719451 томов
Объем библиотеки - 1439 Гб.
Всего авторов - 276190
Пользователей - 125343

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

medicus про Евтушенко: Отряд (Боевая фантастика)

cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"

Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
iv4f3dorov про Лопатин: Приказ простой… (Альтернативная история)

Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
medicus про Демина: Не выпускайте чудовищ из шкафа (Детективная фантастика)

Очень. Рублёные. Фразы. По несколько слов. Каждая. Слог от этого выглядит специфическим. Тяжко это читать. Трудно продираться. Устал. На 12% бросил.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
kiyanyn про Деревянко: Что не так со структурой атомов? (Физика)

Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)

Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.

Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.

Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое

  подробнее ...

Рейтинг: +4 ( 4 за, 0 против).
Влад и мир про Сомов: Пустой (СИ) (Боевая фантастика)

От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).

Роман шукає [Микола Васильович Білкун] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Микола Білкун, Володимир Кисельов РОМАН ШУКАЄ Роман


©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література



Рецензент Р.Ф.Самбук



Розділ перший


ереді мною фотографія людини, яку вбили 31 грудня 1945 року.

З фотографії на мене дивиться молоде, гарне, немов намальоване, обличчя, і я не знаю, чи було воно таким насправді, чи це так старанно прикрасив його ретушер. Куточки вуст злегка вигнула донизу зухвала посмішка, яка ніби промовляє: «Гай-гай, добродію інспекторе… Не встромляй до цієї справи свого носа. Однаково нічого ти не дізнаєшся». Якщо говорити одверто, то я цілком поділяю погляд людини з фотографії на цю справу. То, власне, не її погляд, а мій.

Сталося все це так. Полковник Іванов, начальник управління карного розшуку, зумів добре приховати свою радість і захоплення від того, що мене, лейтенанта Пуза, призначено під його владну руку на посаду інспектора. В усякім разі, його кругле, як повний місяць, обличчя з близько посадженими колючими очима, привчене під час допиту злочинців приховувати справжні почуття, і зараз залишалось незворушним.

На зріст полковник Іванов був десь під сто дев’яносто, статуру мав як у людей, що в молодості грали у волейбол, а може й у баскетбол, вже й до першого розряду дотягли чи навіть до майстра, та за браком часу кинули спорт, навіть зарядку роблять лише під час відпустки, на курорті, хоч апетит зберегли колишній, баскетбольний.

Полковник довго говорив про те, що роботи у відділі багато, а людей мало, що тієї романтики, якої так прагнуть лейтенанти, тут не буде зовсім, а канцелярської роботи, навпаки, достобіса, і її треба виконувати день у день, година в годину, навіть хвилина в хвилину, саме в той строк, який на неї відпущено, а крім того, кожен працівник слідчого відділу у них на добровільних засадах веде якусь давню справу, досліджує нерозкритий злочин.

— Звичайно, — дещо поблажливіше додав полковник Іванов, — з цією давньою справою можна не поспішати. Підганяти вас ніхто не буде. Але й легковажити нею не слід. — Полковник підійшов до шафи і вийняв з неї теку. — Я знайшов для вас таку справу. 31 грудня 1945 року в нашому місті, в госпіталі, було вбито льотчика, лейтенанта Голобородька. Матеріалів тут, на жаль, негусто. Злочин залишився нерозкритий. Є, правда, речовий доказ… Ось він… — І він вийняв з шафи звичайну косу. — Саме оцією штукою й зарізали лейтенанта.

Я взяв косу. Біля того місця, яким косу кріплять до кісся, на металі було вибито двох маленьких чоловічків, що ніби тримаються за руки, і написано: «J.A.HENCKELS, SOLINGEN, ROSTFREI».

Перед тим, як піти на нове місце роботи — до міського управління міліції, як і годиться, я побував у перукарні, у Михайла. Перукарня його перейшла у нове помешкання і значно розширилась — тепер тут працювало аж четверо перукарів. Переді мною у черзі стояв такий собі капловухий школяр, з огляду на синець під оком — майбутній боксер, учень другого, а може, вже й третього класу. Коли він сів у крісло, Михайло негайно зник, а замість нього з’явився учень майстра, теж, мабуть, боксер, бо з синцем під оком. Він і обскуб малюка…

«Не довіряють, — образився я. — Ото як учневі перукаря спочатку малюків підсовують. Бо вони скаржитись не будуть. Отак і мені цю давню справу».

— Дозвольте, — сказав я, — та коли б навіть я знайшов цього вбивцю з косою… То що б це дало?.. Через тридцять років! Адже строк давності…

— А це хай вас не обходить, — просвердлив мене близько посадженими очима полковник Іванов. Я ніколи не бачив лазерів, але гадаю, що вони подібні до погляду цих світлих, ніби прозорих очей. — Наполеон…

У цей час задзеленчав телефон.

— Полковник Іванов… Хвилинку. — Він скоса подивився на мене і різко запропонував: — Забирайте справу і можете бути вільні.

Гай-гай, полковнику Іванов. У «Дон-Кіхоті» говориться: «Огрядна, отже, лагідна людина». Або Сервантес помилявся, або від тих часів людські характери дуже змінилися.

Я взяв теку й косу і довгим коридором пішов до кімнати, що тепер правила мені за місце роботи. Ніхто із зустрічних ніби й не дивувався, що я іду з косою, видно, тут до всього звикли.

Я мав намір в розмовах з Людою називати цю кімнату «мій кабінет». Та вона не була «моїм кабінетом». Кімната належала старшому слідчому капітанові Сидоренку, але туди поставили ще один стіл — для мене. Капітан, мабуть, мусив за мною наглядати, як той майстер за учнем перукаря.

— Ну то як? — спитав у мене Федір Васильович Сидоренко, протираючи скельця окулярів картатим носовичком. Він іронічно примружився. — Як там керівництво? На бур’яни посилає? — Федір Васильович надів окуляри й кивнув на мою косу.

Хоч що там кажіть, а