Відкриття Рафлса Гоу [Артур Ігнатіус Конан Дойль] (pdf) читать постранично

ВІДКРИТТЯ РАФЛСА ГОУ

Артур Конан Дойль. © Ростислав Доценко, 1994 переклад українською мовою

Розділ I
ПОДВІЙНА ЗАГАДКА
Боюся, він не прийде,— зажурено мовила Лopa Макінтайр.
— Чому це не прийде?
— Та глянь, яка погода: страшне щось робиться.
Вона ще говорила, коли снігова завія глухо вдарила у затишне вікно за червоною шторою, а
протяглий подув вітру пронизливо засвистів між гіллям високих засніжених берестів, що обмережували
садок.
Роберт Макінтайр відклав альбом, у якому щось малював, і, взявши в руку лампу, приглянувся до
темряви за вікном. Довге й схоже на кістяк скелета галуззя безлистих дерев тьмяно похитувалось і
тремтіло під виристими поривами.
Сестра Роберта, яка сиділа біля каміна з вишиванням на колінах, глянула на братів силует, що
проступав на тлі жовтого освіту лампи. Гарне обличчя, молоде, відкрите, пропорційно збудоване,
зачесані назад хвилясті каштанові кучері вільно спадають на плечі — саме такою звичайно уявляється
зовнішність митця. Витонченість його постави засвідчували трохи примружені очі, елегантне пенсне в
золотій оправі, чорна вельветова куртка, рукав якої був освітлений лампою. Тільки в обрисах його уст
вгадувався натяк на грубуватість, на можливе слабовілля, що в очах декого, серед них і Лори,
порушувало граційність та привабу Робертового обличчя. Проте — як не раз це і сам Роберт зазначав
— коли подумати, що кожен смертний успадковує безліч тілесних і моральних вад своїх незчисленних
предків, то рідко якого щасливця природа не позначає тими чи іншими непринадними рисами за борги
минулих поколінь.
А цей невблаганний кредитор, коли вже казати правду, не оминув своїм тавром і панночки, хоч
досконала врода верхньої половини її обличчя перекривала ґандж, помітний у нижній половині. Волосся
в неї було темніше за братове — власне, воно здавалося зовсім чорним, аж поки не падало на нього
світло. Вишукані й трохи вередливі риси обличчя, топка стяжка брів, задумливі насмішкуваті очі — все
це здавалося бездоганним, та якщо брати його в сукупності, то так паче бракувало чогось — чи в
обрисах, чи в гармонійності. Приглянувшись, можна було завважити, що кутики рота у неї дещо
обвислі, а спідня губа ледь відкопилена — дрібничка, здається, але от через неї обличчя, що мало б

бути прегарним, сприймалось як тільки симпатичне. Похнюплена й трошки невдоволена, вона
відхилилась на спинку крісла, клубок яскравих шовкових ниток і сірувате полотно лежали у неї на
колінах, а її білосніжні руки з рожевими ліктями були закинуті за голову.
— Я певна, що він не прийде,— повторила вона.
— Дурниці, Лоро! Звичайно, прийде. Моряк, і щоб злякавсь якоїсь там негоди.
— Тс-с! — Дівчина піднесла вгору пальця, і радісна усмішка заграла у неї на обличчі, тут-таки й
згаснувши в розчаруванні.— Це тільки тато,— пробурмотіла вона.
У передпокої почувся якийсь шурхіт, і до кімнати, човгаючи ногами, ввійшов хирлявий, блідий
невисокий на зріст чоловік у потертих капцях. Макінтайр-старший мав якийсь миготливий погляд, рідку
розкошлану рудувату борідку, пробиту сивизною, і понуре лице. На ньому виразно далися взнаки
життєві знегоди й кволе здоров'я. Десять років тому він був одним з найбільших і найбагатших
фабрикантів зброї у Бірмінгемі, але довга низка комерційних невдач пожерла всі його статки й урешті
призвела до фінансового краху. Смерть дружини того самого дня, коли його оголосили банкрутом, була
останнім ударом, що докопав бідолаху, і відтепер він так уже й ходив з приголомшеним і пригніченим
виразом на хворобливому обличчі, ставши наче ущербним на розум. Банкрутство його було таке
цілковите, що родина зійшла б до рівня справжніх злиднів, якби не скромна спадщина по братові місіс
Макінтайр, котрий розбагатів був десь там в Австралії і залишив Робертові й Лорі ренту по двісті
фунтів на рік одному й другій. Склавши докупи свої прибутки й винайнявши невеличкий будинок на
тихій околиці містечка Темфідд за чотирнадцять миль від велелюдного Бірмінгема, сім’я спромоглася
влаштуватись тут ще більш-менш вигідно. Зміна, проте, дошкульно позначилась на всіх: Робертові
довелося забути про розкоші, такі любі його артистичному темпераментові, і подумати про те, як
заробляти на прожиття своїм малюванням, що вчора було звичайною забавкою, але куди гостріше
переживала це все Лора, яка похмуро стягувала брови, вислуховуючи співчуття давніх друзів, і просто
терпіти по могла вкрай нудних, як їй здавалося, путівців та полів круг Темфілда після гомінливого
життя в їхньому Еджбастоні під Бірмінгемом. А батькова поведінка ще й погіршувала їхні прикрощі, бо
він тепер із ранку до вечора одно тільки нарікав на свого недолю,а від недуг, що спали йому на
голову, шукав порятунку то в молитовнику, то в чарці.
Для Лори, однак, Темфілд мав одну принаду, яку вона побоювалась невдовзі втратити. Макінтайри
вибрали це невелике містечко для проживання тому, що