З Дніпра на Дунай [Адріан Феофанович Кащенко] (fb2) читать постранично

Адріан Кащенко

З ДНІПРА НА ДУНАЙ

(оповідання з часів скасування Запорозької Січі)

--------------------------------------------------

I

У козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля всякого

статечного козака, не кажучи вже про військову старшину, був один або

й більше хлопців-недолітків. Ті хлопці в давні часи звалися джурами, а

пізніше - молодиками. Джура доглядав коня та зброю свого названого

батька-запорожця, ходив разом з ним у походи й навіть; у бойовищах

ставав йому в пригоді, набиваючи рушницю, викрешуючи вогню на люльку

та приносячи пити.

Таким хлопцям, джурам чи молодикам, доводилось під час свого

юнацького життя зазнати багато всяких пригод та небезпеки, й через те,

доходячи парубочих літ, вони набували собі великого хисту й ставали

найзавзятішими козаками.

Знаючи такий січовий звичай, запорозький козак Петро Рогоза,

почувши, що його батько й мати на Україні померли, а брати Демко, Гнат

та Василь лишилися без притулку, привіз усіх їх на Запорозьку Січ, не

вважаючи на те, що Гнатові минав тільки тринадцятий рік, а Василеві

всього десятий. Він зважив, що меншого брата, Василя, найкраще

віддати, поки підросте, на послуги кухарям до січових кабиць;

середнього - Гната, щоб придбав доброго військового хисту, - він хотів

оддати за молодика до полковника Порохні; що ж до старшого - бурсака

Демка, так того він прямо приписав до Платнирівського куреня^[1]

козаком, бо йому вже пійшов двадцятий рік.

Під той час, саме у 1772 році, Запорозьке Військо лагодилося до

походу, щоб разом з російським військом воювати турків, і через те до

військового виховання молодих хлопців траплялась добра нагода.

Одного дня, не відаючи нічого про думку старшого брата, середній

Рогоза, Гнат, порався біля його коня, аж тут до стайні прибіг якийсь

молодик і загадав Гнатові раптом бігти до паланки. Хлопець знав уже,

що паланкою в Січі звався будинок, де жив кошовий з старшиною та

чинилися всякі розпорядки й правився суд. Зляканий, побіг він повз

січові курені на майдан і, проминувши церкву, побачив, що біля паланки

стояв його брат Петро, а на ганку паланки, в холодочку, сидів гладкий,

сивоусий та чубатий запорожець, держачи щось у руці.

Наблизившись до ганку, Гнат лапнув себе за голову, щоб зняти

шапку, але намацав на голові тілько самого чуба, бо, поспішаючись до

паланки, забув надіти шапку.

- Не боїшся, хлопче, йти зо мною бусурменів воювати? - вдався до

Гната, трохи посміхаючись, сивоусий козак, полковник Порохня.

З радісної несподіванки хлопець аж рота роззявив. Ще за дитячих

літ, у батьковій хаті, він чув про козацькі походи та про великі

бойовища, що були колись на Україні. Лицарські вчинки козацьких

ватажків вабили його тією славою, як зачароване марево, і навіть під

час міцного дитячого сну Гнат не один раз бачив себе козаком, на коні

серед безкрайого степу, в погоні за хижими татарами. Через те, почувши

тепер про поход з військом, Гнат прямо не стямився від щастя й

палахнув войовничим запалом.

- Воювати татарів?! - скрикнув він у відповідь. - Та я сам-один

усю ту погань звоюю, аби мені шабля!

I, мабуть, щоб показати полковникові, який він дужий, хлопець

підняв угору свій кулак.

Сиві, пишні полковникові брови підвелися угору, очі широко

розплющилися, обличчя почервоніло з напруги, й з дужих його козацьких

грудей вибухнув регіт, - такий голосний регіт, що його, мабуть, чути

було аж у плавні^[2] за Підпільною^[3]. На той регіт з паланки вийшов

навіть сам кошовий Війська Запорозького Калнишевський.

- Ну, а як за татарів та вступиться турчин? Що ж тоді? - питав

далі Порохня, ледве здолавши свій сміх.

- Накладу й турчинові! - сміло, завзято й упевнено відповів

хлопець. - Та хоч би й інший ворог зачепив нас, так і той умився б

юшкою!

Старий полковник знову засміявся й весело вдався до кошового:

- Чув, Петре, що каже хлопець? А ти все сумуєш, що начебто зникає

щире козацтво? Ні, брате, ще не вмерла Україна, поки родить таких

соколят!

- Коли б же й було по твоєму слові! - одповів Калнишевський, сівши

в холодочку.

- Ну, молодець! - казав далі полковник до Гната. - З